—Довго ти ще збираєшся тут розкисати? Ярослава підвела почервонілі очі. Тато помер. А мачуха стояла на порозі з бадьорим голосом, ніби нічого не сталося.
— Ми живі, і треба жити далі. Батько в тебе стільки всього вклав, а ти… планом на життя хоч маєш? — Жити збираюся. Продовжувати справу батька.
Таїсія засміялася коротко, зневажливо. — Хороший план. Але спершу подумай, де ти житимеш. Раджу знайти роботу.
— Я якось сама розберуся. — От і добре. Тільки жити з тобою під одним дахом я більше не збираюся. Шукай собі житло.
Ярослава не повірила:
— Це будинок мого батька. Мій дім. Я нікуди не поїду. Таїсія дістала складений аркуш.
— Читай. Заповіт. Офіційний, з печаткою, підписом Тараса Григоровича. Усе — рухоме й нерухоме майно, рахунки, контрольний пакет акцій — залишалося дружині.
Ярославі — нічого. — Цього не може бути. Він не міг… Ви його змусили. Ви підробили підпис.
— Документи справжні. Твій батько вирішив, що ти доросла. Збирай речі й звільняй приміщення. — Ви його отруїли!
— вирвалося в Ярослави. — Я оскаржу це в суді. Таїсія розсміялася:
— Доводь. Чим будеш платити адвокатам?
Своїми студентськими сніданками? Забирайся, поки я не викликала охорону. Ярослава не чекала. Згребла в рюкзак найнеобхідніше, вибігла з кімнати, грюкнула дверима.
За високим парканом елітного котеджного містечка вона раптом усвідомила — йти нікуди. Грошей мізер. Почав крапати дощ. Вона брела вздовж дороги, коли поруч заверещали гальма.
З машини вийшов чоловік:
— Сідайте, промерзнете наскрізь. Вона сіла. Їй було байдуже куди. — Що сталося?
Від чоловіка втекли? — Від мачухи, — видихнула Ярослава і розповіла все. Валерій слухав мовчки. Потім сказав:
— Звучить як трилер.
Зла мачуха та сирота. Мене Валерій звати. А вас? — Ярослава.
Вона заспокоювалася й раптом побачила на панелі маленьку фотографію. Молода жінка тримала на руках білявого хлопчика. Ярослава впізнала жінку — молода Таїсія. — Звідки це фото?
Хто цей хлопчик? Валерій гірко посміхнувся:
— Це я. А жінка — моя мати. Вона здала мене в сиротинець, бо я заважав їй влаштувати особисте життя.
Мені було три роки. Черговий багатий кавалер не хотів чужої дитини, і вона просто викреслила мене. Я виріс, став на ноги, але справедливості хотів. Він дістав із бардачка теку.
— Я місяцями стежив за нею, найняв детектива. Знайшов ось що. Свідоцтво про шлюб. Таїсія вийшла заміж за фінансового шахрая, який відбував строк у європейській в’язниці.
Вона з ним не розлучалася офіційно. Значить, її шлюб з батьком Ярослави — юридична фікція. Вона не має жодних прав на спадок. — Я встановив приховані камери біля вашого маєтку.
— Валерій розгорнув планшет. На темному відео Таїсія брала конверт у чоловіка в медичному халаті. — Препарат діє поступово. Жоден розтин не знайде слідів.
Ярослава задихнулася. — Нам треба в поліцію. — Стійте. — Валерій м’яко перехопив її руку.
— У поліції вона все купить. Докази зникнуть до ранку. Потрібен адвокат, якому ви довіряєте і якого вона не перекупить. — Анатолій Вікторович.
Він вів усі татові справи п’ятнадцять років. Майже член родини. — Їдемо до нього. За годину вони сиділи в кабінеті адвоката.
Анатолій Вікторович уважно вислухав, узяв документи й флешку, поклав у сейф. — Дівчинко моя, як добре, що ти прийшла до мене. Я підготую заяви до прокуратури, завтра вранці вдаримо. А поки їдьте відпочиньте.
Вони вийшли з полегшенням. Але щойно двері зачинилися, Анатолій Вікторович дістав телефон. — Таїсіє, це я. Великі проблеми.
Твоя пасербиця щойно була в мене. Принесла документи, які знищать усе. І вона була не сама — твоє минуле вирішило передати привіт. Валерій припаркував машину за кілька кварталів.
Увімкнув планшет. — Я залишив мікрофон під стільницею. Слухайте. З динаміка пролунав голос адвоката, а потім істеричний крик Таїсії:
— Знищ усе!
Спали папери, розтрощи флешку. Я відправляю своїх людей — хай знайдуть їхню машину й вирішать проблему. Валерій вимкнув запис. — Я дав йому лише копії.
Оригінали в банківській скриньці. Тепер ми маємо аудіозапис їхньої змови. Він сам себе здав. У дзеркалі заднього виду блиснули фари великого чорного мікроавтобуса.
Він перекрив виїзд. — Тримайтесь міцно. — Валерій завів двигун, рвонув з місця, зніс бордюр, проламав кущі, вилетів на вузьку вуличку. Переслідувачі залишилися позаду.
— Куди тепер? — До мого знайомого — він керівник відділу розслідувань на найбільшому незалежному телеканалі. Якщо завтра вранці це не вийде в ефір, нас знищать. Вони в’їхали в підземний паркінг скляного хмарочоса.
Піднялися на п’ятнадцятий поверх. Максим, головний редактор, вислухав, подивився докази й потер підборіддя. — Це бомба. Монтуємо негайно, пускаємо в ранковий прайм-тайм.
Залишок ночі Ярослава просиділа на шкіряному дивані, загорнувшись у плед. Поруч сів Валерій, простягнув гарячу каву. Їхні пальці зустрілися. Вона вперше відчула себе в безпеці.
О восьмій ранку екстрений випуск новин вибухнув. Аудіозапис адвоката, відео з гаражем, деталі фіктивного шлюбу. Ведучий прямо звернувся до антикорупційних органів. Реакція не забарилася.
Об одинадцятій до заміського маєтку увірвалися бійці спецпідрозділу. Таїсію затримували в прямому ефірі — вона кричала, билася, вимагала адвоката. Анатолія Вікторовича взяли в аеропорту з двома валізами готівки. Минуло півроку.
Ярослава стояла біля могили батька. Сонце зігрівало мармур. Вона поклала білі хризантеми. — Ми впоралися, тату.
Компанія знову в надійних руках. Я вчуся керувати. Слідство завершено, справу передано до суду. Вони не побачать волі багато років.
Я сумую за тобою щодня. Але я більше не сама. Вона витерла сльозу й обернулася. Біля алеї спершись на капот сріблястого позашляховика, стояв Валерій.
За ці місяці він став її стіною, її найближчою людиною. Він відпустив свою жагу помсти, щоб побудувати справжнє майбутнє. Вона підійшла. Він м’яко посміхнувся, переплів пальці з її й поцілував у скроню.
— Їдемо додому? — Їдемо. Вони сіли в машину й залишили привидів минулого позаду.
